ПАСІОНАРНІСТЬ НАЦІЇ ЯК РЕСУРС ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ: ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ

Анотація

У статті проаналізовано концепт «пасіонарність нації» та обгрунтовано погляд на евристичну спроможність теорії пасіонарності Л. Гумільова. Розглянуто трансформації значення поняття «пасіонарність», досліджено здобутки та обмеження теорії пасіонарності Л. Гумільова та визначено сучасну інтерпретацію терміну «пасіонарна нація». На думку авторки, вчення Л. М. Гумільова можна оцінювати з емоційної та методологічної точки зору. Негативну емоційну конотацію, у контексті сучасних подій, може викликати його оцінка українського етносу та пропагандистське перекручування історичних подій, а методологічну – необгрунтованість походження енергії пасіонарності. Наведено думки дослідників щодо ризиків, яких не вдалося уникнути Гумільову. Його так захопила ідея пасіонарного етногенезу, що замість пошуку фактів, зіставлення і відсіювання спотворень, він почав усвідомлено чи несвідомо шукати лише факти, що підтверджуються, і вільно інтерпретувати історичні джерела. Авторка вважає, що гумілівську пасіонарність слід сприймати в комплекті з іншими історико-філософськими концепціями Тойнбі, Ясперса, Шпенглера. Велике значення пасіонарності з точки зору публічного управління має та обставина, що нею повинні володіти не тільки лідери, але і виконавці. Головне в феномені пасіонарної індукції полягає в тому, що процес етногенезу починається з героїчних, а часом і жертовних дій малих груп людей, до яких приєднуються оточуючі їх маси, причому цілком щиро. Наголошено на споріднених поглядах Платона, Гегеля, М. Вебера, А. Бергсона. Обгрунтовано, що пасіонарною нацією є така, що попри всі складності етногенезу, здатна зміцнюватись та зростати, при цьому зберігаючи національну ідентичність.